Угруповання формації ковили вузьколистої

(Stipeta tirsae)

Асоціації:

Валіськокострицево - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) festucosum (valesiacae)), вузьколистоковилова чиста (Stipetum tirsae purum), залеськоко вилово - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) stiposum (zalesskii)), кальє чеб ре цево - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) thуmosum (callieri)), ковило листопирійово - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) elytrigiosum (stipifoliae)), кущовокараганово - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) caraganosum (fruticis)), лессінгоковилово - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) stiposum (lessingianae)), найкрасивішоковилово - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) stiposum (pulcherrimae)), низькоосоково - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) caricosum (humilis)), ранньоосоково - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) caricosum (praecocis)), руськоволошково - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) centaurosum (ruthenici)), середньопирійово - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) elytrigiosum (intermediae)), стевеносонцецвітово - вузьколистоковилова (Stipetum (tirsae) helianthemosum (stevenii)).

Cинфітосозологічний індекс, клас, категорія, статус угруповань:

8,0 - 14,5; І, ІІ; 3;"перебувають під загрозою зникнення".

Поширення в Україні:

Лісостеп, північна та південно-східна частина підзони справжніх степів, лучні степи кримських яйл та кримські передгір’я.

Фізико-географічні умови:

Схили північної експозиції, днища улоговин та інші депресії, галявини та окраїни байрачних лісів на добре розвинених потужних і звичайних малогумусних чорноземах. Уникають пісків та засолених ґрунтів.

Біотоп:

Лучні різнотравно-злакові степи. Різнотравно-ковилові (Astragalo-Stipion) з домінуванням різних видів ковили, зокрема к. найкрасивішої (Stipa pulcherrima), к. пірчастої (S. pennata) та к. вузьколистої (S. tirsa).

Фітоценотична та аутфітосозологічна значущість:

Звичайний тип асоційованості домінанту та співдомінантів. Домінант маркує лучностепові ознаки степових фітосистем. Домінант (ковила вузьколиста) та співдомінанти (ковила Лессінга (S. lessingiana) і к. найкрасивіша) занесені до ЧКУ. Співдомінанти - пирій ковилолистий (Elytrigia stipifolia) та ковила Залеського (S. zalesskii) - занесені до ЧКУ, ЄЧС та ЧК МСОП.

Ботаніко-географічна значущість:

Угруповання відносяться до типових зональних формувань, які визначають регіональні просторові та функціональні ценоструктури степового біому.

Ценотична структура та флористичне ядро:

За небагатьма виключеннями (специфічні форми антропогенного впливу) полідомінантні угруповання відзначаються значною щільністю травостоїв (проективне покриття 85-95%, крім кримських - 60 - 70%), високою видовою насиченістю та слабкою вертикальною диференціацією. В чагарниково-степових угрупованнях розрізняють два яруси, з яких перший (80 - 100 см заввишки) формує карагана кущова (Caragana frutex), з осібним покриттям від 5 до 35%. Перший під’ярус другого ярусу (50 - 80 см) формують види родів ковили (Stipa), шавлії (Salvia), залізняка (Phlomis), пирію (Elytrigia) та ряд інших лучностепових рослин, а саме: гадючник звичайний (Filipendula vulgaris), синяк плямистий (Echium maculatum), вівсюнець Шелла (Helictotrichon schellianum), волошка руська (Centaurea ruthenica), стоколос безостий (Bromopsis inermis) та ін. Другий під’ярус (25 - 50 см) насичений численними видами різнотрав’я та злаками, такими як костриця валіська (Festuca valesiaca), маренка рожева (Asperula cynanchica), скорзонера пурпурова (Scorzonera purpurea), конюшина альпійська (Trifolium alpestre), кринітарія волохата (Crinitaria villosa), молочай Сегієрів (Euphorbia seguieriana), деревій щетинистий (Achillea setacea), ласкавець серповидний (Bupleurum falcatum), різак звичайний (Falcaria vulgaris), подорожник степовий (Plantago stepposa), вероніка степова (Veronica steppacea), оман шершавий (Inula hirta), залізниця кримська (Sideritis taurica), тринія багатостеблова (Trinia multicaulis) та ін. У третьому під’ярусі (заввишки до 25 см) переважають види чебрецю (Thymus), осоки низької (Carex humilis), самосилу гайового (Teucrium chamaedrys), волошки вугільної (Centaurea carbonata), суниці зеленої (Fragaria viridis), сонцецвіту Стевена (Helianthemum stevenii) і с. східного (H. orientale) тощо. Серед домінуючих та постійних видів переважають поширені на євразійських лучних степах причорноморсько-казахстанські і середземноморські види з відносно невеликою домішкою понтичних видів. У подільських степах виділяються ендемічні групи подільських та панонськоподільських видів, таких як чебрець подільський (Thymus podolicus), самосил паннонський (Teucrium pannonicum), сеслерія Хейфлерова (Sesleria heuflerana) тощо. В кримських степах поряд із звичайними степовими видами (шавлія поникла (Salvia nutans), рутвиця мала (Thalictrum minus), горицвіт весняний (Adonis vernalis), люцерна румунська (Medicago romanica) та ін.) часто трапляються середземноморські види (стоколос каппадокійський (Bromopsis cappadocica), астрагал кримський (Astragalus tauricus), чебрець Кальє (Thymus callieri), ферульник кримський (Ferulago taurica) тощо).

Потенціал відновлюваності:

На збоях і степових згарищах едифікаторна роль домінанта поновлюється дуже повільно. Важко піддається відновленню за штучної реконструкції степу. В резерватній сукцесії Стрільцівського степу угруповання почали домінувати лише на пізніх стадіях саморозвитку, позначаючи його мезоморфну трансформацію ("олуговіння").

Режим збереження:

Регульованої заповідності, заказний.

Забезпеченість охороною:

Охороняються в Українському степовому ПЗ (відділення Хомутовський степ, Кам’яні Могили) та Луганському ПЗ (відділення Стрільцівський і Провальський степи), ботанічному заказнику загальнодержавного значення"Урочище Карабі-Яйла" (АР Крим), комплексній пам’ятці природи загальнодержавного значення"Касова Гора" (Івано-Франківська обл.).

Біотехнічні та созотехнічні рекомендації:

Періодичне викошування. Регламентація пасовищного використання решток степових цілинних ділянок та заборона дуже частого їх випалювання. Виявлення і організація державної охорони нових ділянок степу з вузьколистоковиловими угрупованнями в Луганській, Донецькій та Харківській областях.

Джерела інформації:

Лавренко, Дохман, 1933; Білик, 1973а,б; Осычнюк, 1980; Дідух, Шеляг-Сосонко, 1980; Ткаченко, 1980, 1989; Зеленая книга ..., 1987; Кондратюк та ін., 1988; Ткаченко, Чуприна, 1995.

Автор:

В.С. Ткаченко